Аналітика  Київського Безпекового Форуму

Опублікована 24 січня Національна оборонна стратегія США не стала стратегічною інновацією. Як і Стратегія національної безпеки, оприлюднена в листопаді 2025 року, вона повністю підпорядкована курсу чинної адміністрації «Америка понад усе».

Серед ключових оборонних пріоритетів США визначено:

•    оборону території Сполучених Штатів на суходолі та морі, зокрема посилення повітряної оборони через розбудову системи «Золотий купол», розвиток антидронового захисту, а також захист інтересів США у Західній півкулі;
•    стримування Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні не шляхом прямої конфронтації, а через демонстрацію сили та підтримання балансу, який унеможливлює домінування Пекіна над США та їхніми союзниками;
•    підвищення відповідальності союзників і партнерів за власну оборону, із поступовим відходом від колишньої залежності від Вашингтона — як у Європі, так і в Індо-Тихоокеанському регіоні;
•    «перезарядку» американської оборонної індустрії, зокрема через повернення стратегічних виробництв на територію США, реінвестування, підтримку інновацій і нових технологій, включно зі штучним інтелектом, а також усунення застарілих регуляторних обмежень.

Росія, Іран і Північна Корея не віднесені до самостійних стратегічних оборонних напрямів. Загрози з боку цих держав згадуються, однак у доволі звуженому і вибірковому викладі.

Зазначається, що Росія в осяжному майбутньому залишатиметься постійною, але керованою загрозою для східних членів НАТО. При цьому посилення агресивних тенденцій у політиці Москви в контексті війни проти України прямо не фіксується. Основний акцент зроблено на демографічних та економічних проблемах РФ, а також на збережених резервах її військового й індустріального потенціалу.

У переліку загроз для США згадуються ядерний арсенал Росії, її підводні, космічні та кіберспроможності. Передбачається, що Міністерство оборони зосередиться насамперед на протидії саме цим викликам, водночас продовжуючи відігравати життєво важливу роль у рамках НАТО.

Окремо наголошується, що європейські союзники мають узяти на себе основну відповідальність за власну конвенційну оборону, тоді як США зосередяться на Китаї та Західній півкулі. Такий розподіл ролей обґрунтовується не лише політикою «Америка понад усе», а й значно вищим, порівняно з Росією, сукупним економічним і військовим потенціалом Європи, що, на думку авторів документа, робить гегемонію Москви на континенті неможливою.

Як і в Стратегії національної безпеки, агресія Росії проти України прямо не засуджується. Автори обмежуються констатацією того, що внаслідок війни відносини між європейськими державами та РФ суттєво послабилися, а їхня нормалізація вимагатиме від США активної дипломатичної участі.

Зусилля Вашингтона з метою досягнення миру в Україні в документі згадуються, однак ключову роль у забезпеченні оборони нашої держави відведено європейським партнерам. Жодних натяків на можливість надання — навіть обмежених — безпекових гарантій Україні з боку США стратегія не містить.

Отже, хоча в Оборонній стратегії, на відміну від Стратегії національної безпеки, загрози з боку Москви принаймні фіксуються, принципових зрушень у баченні адміністрацією США своєї ролі в забезпеченні європейської безпеки не відбулося.