Аналітика  Київського Безпекового Форуму

Щорічне звернення Президента США Дональда Трампа до Конгресу про стан держави виявилося цілком передбачуваним — і водночас показовим.

Його центр ваги майже повністю лежав у внутрішній політиці: міграція, тарифи, інфляція, ціни на енергоносії, житло, медичні послуги. У всіх цих сферах президент рапортував про успіхи своєї адміністрації — як уже досягнуті, так і майбутні.

За словами Трампа, «наша нація повернулася — більша, краща, багатша та сильніша, ніж будь-коли раніше. Ми здійснили трансформацію, якої світ ще не бачив». У промові не пролунало жодних згадок про суперечності тарифної політики, структурні проблеми економіки чи дискусійні аспекти міграційних рішень. Попереду — важливі проміжні вибори до Конгресу, здатні визначити політичне майбутнє президента. У такому контексті звернення стало передусім елементом внутрішньої виборчої кампанії.

Зовнішня політика як другорядний сюжет

Міжнародна тематика посіла у виступі помітно другорядне місце.

Україна прозвучала лише у знайомому для Трампа наративі - як приклад війни, яку його адміністрація «наполегливо намагається завершити». Згадувалися також операції США у Венесуелі та Ірані — однак без жодної конкретики щодо подальшої стратегії. Контроверсійні міжнародні ініціативи Білого дому, які викликали значний резонанс серед союзників, включно з питанням Гренландії, президент обійшов мовчанням.

Канада з’явилася у промові лише через перемогу американської хокейної збірної, Мексика - у контексті боротьби з наркокартелями. Водночас Трамп чітко окреслив амбіцію відновити американське домінування у Західній півкулі.

Європейські союзники отримали мінімальну увагу. НАТО згадувалося переважно як інструмент збільшення оборонних витрат союзників до 5% ВВП та як механізм закупівлі американського озброєння для України.

Сигнали, важливіші за слова

Щорічне звернення президента США традиційно не є найточнішим індикатором реальної зовнішньої політики. Однак у поєднанні з іншими рішеннями Вашингтона воно змушує поставити складніше запитання: наскільки США готові підтримати мир, прийнятний для України, а не просто швидке завершення війни.

Показовим сигналом стало утримання США під час голосування Генеральної Асамблеї ООН за резолюцію «Підтримка тривалого миру в Україні» у четверту річницю повномасштабної агресії Росії. Для Вашингтона виявилося неприйнятним навіть формулювання про необхідність поваги до територіальної цілісності України.

Не додають оптимізму й численні заяви Трампа про нібито зацікавленість Москви у мирі та її готовність до домовленостей, попри те, що реальні дії Кремля свідчать про протилежне.

Особливий резонанс викликала теза президента про те, що Україна повинна «швидко сісти за стіл переговорів», інакше може втратити шанс на угоду. Ще більш показовою стала поширена в ЗМІ ідея укласти мирну угоду до 4 липня — символічної дати 250-річчя незалежності США. Складається враження, що бажаний результат Вашингтон прагне досягнути передусім шляхом тиску на Київ, а не на Москву.

Небезпечна асиметрія

Тривожним сигналом стало оприлюднене в медіа повідомлення про минулий демарш Державного департаменту США із закликом до України утриматися від атак на російський порт Новоросійськ через ризики для окремих американських економічних інтересів, зокрема пов’язаних із Казахстаном.

Водночас аналогічних публічних демаршів щодо Росії після знищення російськими ударами американських підприємств в Україні, зокрема фабрики Mondelez International у Тростянці, світ не почув. Ця асиметрія сигналів не може залишатися непоміченою.

Америка після глобального моменту?

Звернення Дональда Трампа до Конгресу показало головне: його адміністрація прагне більше зосередитися на собі. І питання сьогодні стоїть вже не лише про допомогу Україні — а про готовність демократичного світу захищати власні принципи тоді, коли ціна їх захисту зростає.