Аналітика  Київського Безпекового Форуму

16 березня у Брюсселі відбулося засідання Ради міністрів закордонних справ ЄС, на якому ключовими темами стали Україна та ескалація на Близькому Сході.

Однак справжній зміст цієї дискусії визначався не порядком денним, а політичним контекстом. Зростає занепокоєння, що російсько-українська війна може відійти на другий план через іранську кризу, яка дедалі більше домінує у пріоритетах Вашингтона. До цього додаються сигнали США про можливе послаблення енергетичних санкцій проти Росії, заклики до Європи наслідувати цей курс, а також різка риторика Дональда Трампа — від вимоги створити коаліцію для розблокування Ормузької протоки до прямих натяків на перегляд зобов’язань США в НАТО.

На цьому тлі позиція Європи прозвучала чітко і навіть демонстративно жорстко. Україна залишається головним безпековим пріоритетом ЄС. Жодного «переключення уваги» не буде. Санкційний режим зберігається, а стратегічна мета — повна відмова від енергетичної залежності від Росії — залишається незмінною. Ключовий сигнал сформульовано просто: якщо Європа хоче завершення війни, Росія має отримувати менше ресурсів, а не більше. У цьому контексті особливу роль і надалі відіграватиме боротьба з «тіньовим флотом» РФ.

Щодо Близького Сходу, ЄС визнає ризик масштабної регіональної ескалації з прямими наслідками для глобальної економіки — від торговельних маршрутів до цін на енергоносії та продовольство. Проте відповідь Європи — це не військова участь, а стримування і дипломатія: заклик до припинення бойових дій, перемир’я та повернення до переговорів.

Єдиним практичним рішенням стало посилення участі ЄС у морській оборонній операції ASPIDES у Червоному морі — як інструменту захисту свободи судноплавства. Водночас ключове: Європа відмовилася приєднуватися до військової операції США проти Ірану, зокрема у сценарії силового відкриття Ормузької протоки.

Формула, яку озвучила Кая Каллас, підсумовує позицію ЄС: «це не війна Європи». Воєнні цілі Вашингтона залишаються незрозумілими, а ризики — неконтрольованими, включно з потенційним глобальним економічним шоком і навіть загрозою продовольчої кризи.

Показово, що ключові європейські держави — Німеччина, Велика Британія, Італія, Іспанія, Греція, Люксембург — публічно відмежувалися від участі у військовій ескалації.

Фактично, заклики Трампа були проігноровані. Його тиск, включно з натяками на майбутнє НАТО, не змінив позицію Європи.

Чи означає це кризу Альянсу? Поки що — ні. Європа обрала обережну, вичікувальну стратегію: мінімізувати конфлікт із Вашингтоном, виграти час і дочекатися політичних змін у США.

Втім, якщо трансатлантичний розрив поглибиться, сценарій трансформації безпекової архітектури стає реалістичним. У перспективі може виникнути більш вузький, але ефективніший оборонний союз держав-однодумців — із потенційно повноцінною участю України.

У підсумку: Європа не лише втримала фокус на Україні — вона вперше настільки чітко провела межу між власними інтересами та новою, більш конфронтаційною лінією Вашингтона.