Білий дім не має жодних ілюзій щодо можливості досягнення чітких домовленостей про припинення вогню під час зустрічі Президента США Трампа з російським диктатором Путіним на Алясці.

За словами віцепрезидента Венса, дії Трампа з досягнення миру в Україні можуть або спрацювати, або ні, але «вони варті того, щоб їх спробувати». В унісон звучать і слова генсекретаря НАТО Рютте про те, що саміт на Алясці стане перевіркою серйозності намірів Путіна припинити війну.

Але й скасовувати зустріч Трамп не готовий. Це можна було б трактувати як визнання того, що «неправильне розуміння» спецпредставником Віткофом слів Путіна чи прямий обман американського посланника стосовно реальних намірів Москви дійсно мали місце. Тобто, що гучний і принизливий для американської адміністрації скандал з Віткофом базується на реальній основі.

Після численних безрезультатних спроб Трампа добитися зміни позиції Москви на основі постійного підвищення рівня «заохочень» стало очевидним, що така тактика не приносить результатів. Вона була хибною від самого початку, оскільки базувалася не на міжнародному праві, а на «праві сильного».

Вашингтон ще до предметних переговорів з Путіним пішов на значні односторонні поступки. Не будемо навіть згадувати про членство України в НАТО і визнання обґрунтованості «безпекових стурбованостей» Москви. Зараз на перший план виходить те, що в рамках мирних домовленостей Вашингтон готовий залишити під контролем Росії всі території України, які вона змогла захопити. І з цим погоджується Європа. Основна дискусія точиться лише навколо їх міжнародного визнання російськими та можливих «обмінів територіями», які просуває Москва.

За таких умов Кремль цілком логічно затягує час, імітуючи готовність до переговорів, і робить все можливе для захоплення якомога більшої території України. Адже все захоплене на десятиліття залишиться під його контролем.

Для того, щоб зупинити агресію Росії, потрібно змінити парадигму підходу до її результатів.

І Вашингтон, і Європа мають чітко роз'яснити, що захоплення нових територій не має сенсу, оскільки їх, як і всі попередні здобутки окупації, все одно доведеться віддавати. І платити за їх відновлення. Причому, не через надуманих «49» чи «99» років, а ще за життя сучасної російської еліти. Під тиском реальних, а не вигаданих санкцій.

Для цього потрібна сильна політична воля, насамперед з боку Вашингтона, який все ще залишається лідером Заходу. Але це окупиться як у плані підвищення рівня світової та національної безпеки США, так і політичної репутації Трампа як реального міжнародного лідера і миротворця.