З наближенням Вашингтонського Саміту НАТО, який відбудетеся 9-11 липня, знову актуалізувалася тема членства України в Альянсі. Союзники в черговий раз дебатують, як би максимально амбіційно сформулювати перспективи членства держави в НАТО і, в той же час, уникнути будь-якої конкретики про умови і терміни запрошення.

Друзі України, які добре розуміють важливість відгородження від росії територією однієї з найбільших європейських держав, яка має практичний досвід ведення сучасної війни, апелюють до раціональності своїх союзників і просувають найбільш амбіційні формулювання. Вони б лобіювали і більше, якби позиція інших, в першу чергу США, не була такою очевидною.

Не менш віддані друзі, які належать до іншої групи держав, також прагнуть в черговий раз підтвердити свої політичні зобов’язання щодо перспектив членства України в НАТО. Однак, в той же час, традиційно хочуть уникнути будь-якої конкретики. Із стратегічних міркувань? Щоб не спровокувати росію? Щоб не загострити безпекову ситуацію у світі? Щоб дати можливість для майбутніх переговорних компромісів з москвою?

Результат, на жаль, виглядає доволі сумно – зараз в НАТО обговорюється формулювання чергового «моста до членства» України в Альянсі.

Тобто, минулого року у Вільнюсі процедурний «міст» до членства у вигляді ПДЧ, через який проходили всі недавні претенденти, був скасований для прискорення і спрощення вступу держави до НАТО. Держави, яка вже пройшла не один «міст» у форматі різних варіантів особливого і поглибленого партнерства.

Тепер же «міст до членства» відновлюється. Однак при цьому він є особливим, лише для воюючої України. Без умов, процедур і часових рамок його проходження. У формі «пакету підтримки», яка надається Україні державами-членами для перемоги над спільним ворогом, ключовими елементами якого є постачання озброєнь і проведення навчань.

При цьому деякі країни НАТО прагнуть уникнути навіть слова «незворотність», описуючи шлях України до Альянсу. Тобто, якщо керуватися їхньою логікою, то перспективи членства, які надаються Україні вже протягом тривалого часу, можуть мати і зворотній характер? Бути недотриманими з тих чи інших міркувань? То яка ж цінність таких перспектив, в яких би термінах вони не формулювалися?

Деякі представники американської адміністрації, пояснюючи небажання використовувати термін «незворотні» до перспектив членства України в НАТО, наголошують, що Україна ще не здійснила всіх необхідних демократичних і антикорупційних реформ. Добре, можливо й так. Але чому б не сформулювати цей момент у вигляді конкретних передумов, які необхідно державі виконати для отримання запрошення? А не виносити їх за дужки стратегічного по своїй суті рішення, від якого залежить не лише майбутня безпека України, а й всієї Європи.    

В принципі, термін «міст» міг би мати і позитивне звучання, якщо далі йшло б конкретне визначення, куди він веде і за яких умов туди можна добратися.

Якщо мається на увазі завершення війни і виконання відповідних реформ, про це також можна було б вказати. І не варто боятися, що після такого рішення росія постарається ніколи не припиняти війну. Вона і так її не припинятиме, поки її ефективно не зупинять. А членство України в НАТО є найбільш ефективним рішенням для цього.

Окрім «моста», від Вашингтону можна очікувати і рішень, які матимуть суттєвий вплив на майбутню ефективність Альянсу і його допомоги Україні. Зокрема це передача НАТО координаційних функцій в групі Рамштайн, фіксація суми мінімальної щорічної підтримки України на рівні $40 млрд., збільшення видатків держав-членів на оборону.

Однак навіть в сукупності ці рішення, без чіткого і незворотного вирішення проблеми членства України в НАТО, принаймні на принциповому рівні, не стануть переломним моментом в історії Альянсу, відповідним сучасним реаліям.

Чим більше НАТО і його держави-члени гальмують у процесі надання ефективної підтримки Україні з метою забезпечення швидкої перемоги над спільним ворогом, тим далі цей ворог просувається у процесі формування альтернативного Заходу військово-політичного Альянсу. Альянсу новітньої «вісі зла».  

Свідченням цього стало нещодавнє підписання договору про всеосяжне стратегічне партнерство між росією і Північною Кореєю, який передбачає взаємну оборону у відсічі зовнішній агресії. Це може означати не лише нові широкомасштабні поставки зброї і боєприпасів з Пхеньяну на український фронт, залучення живої сили з Північної Кореї до війни проти України, але й більш активне втягування росії у процеси на Далекому Сході, які також можуть мати не зовсім мирний характер. Залучення до цього союзу інших гравців, діяльність яких має відверто терористичний і агресивний характер, є лише питанням часу.

Україна разом зі своїми західними партнерами спробувала перетягнути на бік справедливості, миру і відновлення міжнародного правопорядку країни третього світу, в першу чергу Глобального Півдня. Власне такими були цілі Глобального саміту миру, який пройшов 15-16 червня у Швейцарії. Однак досягти переконливого успіху не вдалося.

В принциповому плані країни Глобального Півдня, безумовно, підтримують принципи міжнародного права. Однак що стосується їх практичної реалізації - тут вони виявляють виключний прагматизм.

Для забезпечення дієвості міжнародного правопорядку потрібними є не лише правильні лозунги, а й адекватна сила для їх захисту, підкріплена стратегічним баченням і стратегічним реагуванням на загрози. І тоді захист міжнародного миру і безпеки може мати цілком мирний характер і реалізовуватися у формі стримування потенційних агресорів.

Власне такого стратегічного бачення ми очікуємо від НАТО у Вашингтоні. Розуміння, що для припинення російської агресії необхідними є спільні швидкі й ефективні дії, а не самостримування з метою уникнення ескалації. А для стратегічного протистояння москві в майбутньому потрібною є повноправна участь України в НАТО, військова і політична, а не просування стратегічної невизначеності у питанні членства України в Альянсі.