Про безпеку: виступ Данила Лубківського, директора Київського Безпекового Форуму в Українському Католицькому Університеті

Про безпеку

Виступ Данила Лубківського,

Директора Київського Безпекового форуму

Український Католицький Університет, 3 лютого 2023 року

Шановні колеги,

Пані та панове, 

Дякую за честь звернутися до учасників важливої зустрічі, організованої Українським Католицьким університетом, Сіракузьким та Білостоцьким університетами.

У цьому виступі хочу викласти основні елементи мого бачення нашого безпекового дискурсу.

Наближаючись до річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну, важливо пам’ятати, що неспровокована, загарбницька війна Росії проти України триває вже майже дев’ять років.

Війна розпочалася 20 лютого 2014 року з окупації російськими військами Криму і згодом окремих частин Донецької і Луганської областей.

24 лютого 2022 року – це чорний день повномасштабного наступу на Україну – тієї ескалації, до якої Москва підходила багато років…

На початку березня 2014 року мене було призначено заступником Міністра закордонних справ України в уряді, який прийшов після перемоги Революції Гідності.

Добре пригадую пережиття того часу. Перемога Революції Гідності була здобута небаченими жертвами. Повставши проти Януковича і його режиму, Україна ще не повною мірою розуміла, що має справу не з бандою зрадників, корупціонерів і кримінальних злочинців, а з російською мілітарною машиною.

Україна ще не встигла оплакати своїх героїв, як нам було завдано першого військового удару і зроблено замах на нашу державність. Після першого шоку наша команда на чолі з Прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком розпочала негайну протидію. Було важко оцінити й усвідомити весь масштаб загроз і небезпек. Багато хто з наших партнерів не міг повірити в реальність війни і смертельного виклику Україні.

Але ми добре знали, що немає шансу для зволікання. Більше того, традиційна для васальних, пост-радянських властей політика компромісів з Москвою у справі наших суверенітету і безпеки, економічної та енергетичної незалежності, євроатлантичного вибору була неприйнятною.

Янукович залишив Україну пограбованою і обеззброєною. Тому перші урядові дії стосувалися фінансової стабілізації і забезпечення військового спротиву. З перших днів українська дипломатія стала ініціатором екстрених консультацій з нашими партнерами, насамперед підписантами Будапештського меморандуму. 

Ми розпочали створювати широку міжнародну коаліцію. Саме так з’явився перший міжнародний формат стримування Росії, який був названий Женевським форматом. Згодом (з причин, які досі не цілком зрозумілі і переконливі для мене) цей формат було змінено на Нормандський за участю Німеччини і Франції замість США і ЄС.

Разом з американськими та європейськими партнерами ми зуміли мобілізувати Організацію Об’єднаних Націй, щоб схвалити першу резолюцію на підтримку України. За історичне рішення Генеральної Асамблеї проголосувало сто держав-членів.

Розпочалася війна, й увесь світ поступово відкривав для себе нові жорсткі міжнародні реалії. З власного досвіду 2014-16 років відзначу два спостереження. 

Перше. Будь-який злочин агресії вимагає негайної і широкомасштабної міжнародної реакції. За таких ситуацій кожна міжнародна затримка, маскована під політичну розсудливість, неминуче веде до значно більших потрясінь і жертв. 

Друге. Чіткість оцінок має виняткове значення: якщо держава чинить агресію, її не варто називати чим-небудь іншим, ніж агресором. З агресором не варто загравати, не слід називати його «посередником», не треба ставати з ним до «сімейного фото». Навіть, якщо в нього ядерна зброя або дешевий газ чи нафта.

Аби зрозуміти, як діяти сьогодні і завтра, нам варто глибше вникнути в ґенезу російської агресії й обставини, які зробили війну реальністю.

Дев’ять років війни Росії проти України – це політичний і міжнародно-правовий факт. Рік повномасштабного вторгнення – це найвищий ступінь ескалації цієї війни.

Але агресії передували роки нарощування смертельного потенціалу, націленого не лише проти України чи Заходу, а проти світового устрою і цивілізованих міжнародних принципів.

Красномовною ілюстрацією цієї глибокої російської зневаги до міжнародного права є цинічні випади Путіна і його поплічника Лаврова, не менш відповідального за воєнні злочини, які в один голос повторюють такі слова: «Ви кажете нам про світоустрій, заснований на правилах? Ми не визнаємо цих правил».

Що передувало війні Росії проти України? Цьому передувала мовчазна терпимість до щоразу більш агресивної риторики російської політики про свої імперіалістичні амбіції.

Цьому передували відверті і зухвалі слова Путіна про жаль за колапсом Радянського Союзу.

Цьому передувала війна Росії проти Грузії та окупація її земель.

Цьому передував російський економічний та енергетичний шантаж, націлений проти сусідів і Заходу.

Цьому передувала російська політична корупція в Європі та підкуп енергоресурсами.

Цьому передувало постійне втручання Кремля у внутрішні справи більшості наших держав, включаючи Сполучені Штати.

Цьому передувала не проголошена, але реальна і буквальна окупація Білорусі й системне залякування всіх держав регіону.

Росія зійшла з мирного шляху дуже давно. Дуже давно Росія виношувала свої агресивні плани, які світ не хотів розпізнати.

Природа агресії Росії – не просто схибленість певної групи злочинців, які прибрали до рук владу в цій державі. Аж ніяк. Про природу агресії добре свідчать навіть відкриті соціологічні опитування, які впродовж років велися в цій країні, в тому числі й такою інституцією, як Левада-центр.

Серед іншого, вони виявили, що, по суті, замовником політичних настроїв в Росії виступає серцевинна група виборців (пенсіонерів, колишніх військових і спецслужбістів, людей, залежних від бюджету і соціальних субсидій), яка налічує понад 50 мільйонів людей (це більше, ніж вся Україна).

Основний настрій цієї групи – ресентимент.

Основний (свідомий або неословлений) намір цієї групи – реванш.

Саме ці люди оплакують Радянський Союз.

Саме ці люди через різні причини хочуть почуватися імперією, попри власну бідність і нужденність.

Саме ці люди – колективний Путін.

Саме ці люди і є головним замовником агресії.

24 лютого 2022 року ми з дружиною залишилися в Києві. Як і тисячі інших людей, я приєднався до місцевої добровольчої самооборони. Я не тримав зброю в руках, але робив те, що мої побратими вважали за необхідне: разом з багатьма іншими моїми колегами комунікував зі світом, нашими партнерами, інформуючи їх про ситуацію в столиці і закликаючи до активних дій.

Я горджуся тим, що Київський Безпековий Форум не полишив нашу столицю на жоден день.

Чому українці стали до зброї? Тому що українці перемогли російський імперіалізм.

Рівно за два тижні до повномасштабного вторгнення у статті «Why Putin has already lost(in) Ukraine?» я поділився з міжнародною аудиторією такими міркуваннями:

«Українці відкинули «російську ідею» - ревізіоністську концепцію, яку Росія намагалася насадити на своїх сусідів… Кремль може плекати божевільні плани встановити в Україні маріонетковий проросійський режим. Але ці плани нікчемні. Путін і його вузьке коло не розуміють сучасної України. Ми хочемо бути незалежними. Ми хочемо бути частиною Європи, а не прислужниками Путіна».

Я горджуся тим, яку колосальну відсіч Україна дала агресору.

Але є ще один привід для гордості та оптимізму.

Україна вдячна світові, нашим союзникам і партнерам, всім людям, солідарним з нами по всій планеті, за небачену підтримку, допомогу й спільну боротьбу.

Ніколи досі в нашій історії Україна не мала настільки потужної і масштабної підтримки, як сьогодні.

В цій підтримці я бачу велику людську правду. Це додає віри в те, що ми здатні не лише перемогти російського агресора, але й реалізувати шанс на творення безпечного і справедливого світоустрою.

Путін прорахувався. Він вважав Україну слабкою. Він вважав, що Сполучені Штати і Європа не наважаться дати йому опір. Він вважав неможливою єдність між союзниками. Засліплений, він переоцінив свої збройні сили. Як цинік, він не вірить ані в святощі, ані в свободу, ані в цінності. Зрештою, він відкидає міжнародні цінності так само, як відкидає сам факт існування української нації. Історична правда буде в тому, що те, що Путін не визнавав, і поховає його та його співучасників.

Але щоб перемогти, нам знову треба сказати собі: треба мати ясність оцінок і не можна зволікати.

Це – геноцидальна війна Росії проти України.

Це – ідеологічна війна на знищення українського народу, його самобутності, державності, культури і мови.

Це – не просто війна Путіна і певної групи злочинців.

Це – війна російської політичної ментальності, культури і ставлення до життя, прав людини і свобод інших народів. Ні на хвилину не можна забувати про саме цю визначальну рису російських дій на території України.

Нас убиває не лише Путін. Нас убивають всі, хто приймає це зловісне право на звірство.

Спокійне і тверезе усвідомлення цього діагнозу дозволить вибудувати правильний алгоритм дій.

Ця війна – тривала і, на жаль, ще триватиме значний час. Відтак, не варто створювати ілюзій про можливість швидкої перемоги. З іншого боку, це також не привід впадати у відчай чи депресію. Усвідомлюючи цю часову дистанцію, ми здатні правильно розрахувати сили. І не треба боятися невизначеності. Треба вже сьогодні закладати основи бачення тих міжнародних відносин, які повинні бути сформовані у ХХІ столітті після перемоги над російським імперіалізмом.

Бачу такі основні пріоритети. Хочу поділитися цими думками саме з вашою професійною аудиторію.

Перше. Для перемоги над російською агресією, яка становить пряму загрозу для всього міжнародного ладу, необхідно продовжувати і нарощувати всі можливі політичні, економічні і військові зусилля, аби зміцнювати здатність України взяти гору над загарбниками і звільнити наші тимчасово окуповані території. Всі без винятку.

Друге. Поруч з підтримкою України потрібно неухильно робити все, що послаблює агресора та обмежує його військовий, економічний та міжнародний потенціал. Санкції та ізоляція – ці засоби аж ніяк не вичерпані і повинні бути посилені. Така політика має постійно вдосконалюватися, в тому числі через недопущення «шпарин» для обходу санкцій.

Третє. Слід відповідально поставитися до мирних пропозицій Президента Зеленського, викладених у його відомих десяти положеннях миру. Як відомо, звертаючись до лідерів Групи 20 і всієї міжнародної спільноти, Володимир Зеленський виклав важливі міркування, які мають комплексний і системний характер. Це більше, ніж суто мир для України. Нагадаю, що ці положення включають такі цілі, як радіаційна та ядерна безпека, продовольча безпека, енергетична безпека, звільнення всіх полонених і депортованих, виконання Статуту ООН і відновлення територіальної цілісності України та світового порядку, виведення російських військ і припинення бойових дій, подолання наслідків екоциду тощо.

До цього переліку слід додати ще одне й, як на мене, найважливіше. Відтак, четверта позиція моїх міркувань - це членство України в НАТО, що стане вирішальним рішенням для відновлення миру і стабільності в нашій частині Європи.

П’яте. Покарання за воєнні злочини Росії – це питання, яке виходить за рамки будь-якого політичного плану і має окрему стратегічну важливість. Від того, яким чином міжнародне співтовариство відновить справедливість для України і покарає злочинця та його верховодів, без перебільшення, залежить увесь напрям розвитку майбутньої міжнародної думки і світових відносин.

Треба не лише швидко та компетентно узгодити правову природу Міжнародного трибуналу над російськими воєнними злочинами, але й гарантувати, що покарання буде незворотнім і необмеженим в часі.

Шосте. У будь-яких зусиллях для відновлення миру і безпеки у Європі ми повинні також прямо і ясно сказати про життєву загрозу російського імперіалізму для цивілізованого світоустрою.

Ми не знаємо, яке майбутнє чекає Росію. Але, на мій погляд, ми не можемо закривати очі на войовничий характер її політичної природи. Росія повинна зазнати змін, і ця проблема є вузловою для міжнародних відносин ХХІ століття. Ліквідація здатності Росії чинити мілітарну та іншу агресію проти світу – це чітке  і безумовне завдання для міжнародного співтовариства.

Сьоме. Війна Росії проти України поставила перед людством багато завдань. Фундаментальним завданням слід вважати прогресивну зміну і вдосконалення міжнародних засобів для недопущення, протидії і покарання за злочину агресії.

Саме задля цього повинна, нарешті, відбутися реформа Ради Безпеки ООН, ліквідація права «вето» і, очевидно, позбавлення представників російського імперіалізму місця в цьому органі.

З усією відповідальністю слід поставитися до історичної вимоги вже сьогодні формувати наше бачення діяльності світових механізмів миру, безпеки і справедливості.

Нещодавно на Київському Безпековому Форумі прозвучало важливе запитання, чи може світ прожити без Росії.

На мою думку, світ, не роздумуючи, може прожити без російського імперіалізму. Але світ не може прожити без правди, справедливості і перемоги України і нашої спільної перемоги над войовничим злом.

Вірю в нашу перемогу і бажаю вам плідної праці.

Дякую за увагу.