Почесна лекція на запрошення Київського Безпекового Форуму Олександри Матвійчук, Нобелівської лауреатки миру 2022 року

Почесна лекція на запрошення Київського Безпекового Форуму Олександри Матвійчук, Голови Центру громадянських свобод, Нобелівської лауреатки миру 2022 року

Київ, 23 січня 2023 року

Для мене велика честь виступати сьогодні з цією лекцією. І я хочу подякувати Збройним Силам України та всьому волонтерському руху України за цю нагоду.

Я правозахисниця, і це погляд на світ, в якому кожна людина має людську гідність, має права і свободи. І це розуміння визначає, як людина діє і як людина приймає рішення. І чомусь у світі побутує уявлення, що люди з правозахисним світоглядом не мають використовувати легітимну силу для самозахисту чи припинення порушень прав людини. І тому часто зараз на міжнародних площадках, коли я закликаю надати Україні сучасну зброю, я стикаюся з подивом.

Я можу зрозуміти людей, які читають заголовки газет, що Нобелівська лауреатка миру закликає надати Україні бойові танки, але цінності сучасної цивілізації потрібно захищати. І зараз у мене як людини, яка більше 20 років працює в сфері захисту прав та свобод, немає жодних інструментів, щоб зупинити російські звірства.

Моє бачення світу і правозахисний світогляд сформувалися під впливом українських дисидентів. У це коло я увійшла завдяки своєму вчителю, в’язню радянських таборів, філософу, письменнику Євгену Сверстюку. І це надзвичайне коло людей, які справили величезний вплив на моє життя і на те, чим я займаюся зараз. Ні, вони не цитували мені статті Європейської конвенції з прав людини, вони не говорили і не читали мені вголос норми міжнародних пактів. Це був приклад людей, які боролися за свободу і людську гідність. І платили за це високу ціну. Люди, які жили так, як говорять, і робили те, про що говорили. Власне, через цей приклад я вирішила вступати на юридичний факультет університету Шевченка, щоб вивчати право і боротися з несправедливістю.

Але вже пізніше я дізналася, що коли ти живеш в Україні, то правових знань недостатньо. Це в Швейцарії, якщо ти маєш сильну правову позицію, ти можеш прийти в суд і ти маєш всі шанси відстояти свою правоту в суді. В Україні бути правозахисником чи бути правозахисницею – це означає, що крім правових знань ти маєш володіти іншими знаннями. Ти маєш розуміти, як проводити інформаційні кампанії. Ти маєш бодай орієнтуватися в азах людської психології, щоби говорити з людьми, які потерпіли від найстрашніших злочинів. Ти маєш знати, як працює міжнародна система, для того щоб планувати адвокаційні кампанії. Ти маєш знаходити енергію, яку ти маєш вдихнути в цю міжнародну систему, яка не працює, для того щоби вона почала рухатися в правильному напрямку.

Але найголовніше – це навіть не навички чи знання, це сила духу. І свою лекцію, наступну її частину я би хотіла присвятити саме світоглядним установкам. Тому що саме сила українського духу допомогла нам вистояти і допомагає нам продовжувати боротися з російською агресією. У той час, коли після початку повномасштабного вторгнення не тільки росія, але навіть цивілізований світ були переконані, що Україна не вистоїть. Ця сила українського духу визначає нашу майбутню перемогу, коли б вона не сталася.

Ми були першою правозахисною організацією, яка відправила мобільні групи для документування воєнних злочинів у лютому-березні 2014 року в Крим, у Донецьку, Луганську області. І я займаюся документуванням воєнних злочинів уже 9 років. Після початку повномасштабної російської агресії ми зіштовхнулися з безпрецедентною кількістю воєнних злочинів. Але я завжди говорю, що ми документуємо не просто порушення Гаазьких чи Женевських конвенцій. Ми документуємо людський біль.

Звідки і розстріли евакуаційних коридорів. Звідки і створення росією системи фільтраційних таборів. Звідки цілеспрямоване знищення житлових будинків, церков, шкіл, лікарень. Звідки вбивства, зґвалтування, катування і викрадення цивільних людей на окупованих територіях. Тому що росія використовує воєнні злочини як метод ведення цієї війни. Вона намагається зламати наш спротив і окупувати Україну через невимовні страждання цивільного населення. І ми документуємо ці страждання, для того щоби рано чи пізно путін і вище політичне керівництво російської федерації, вище військове командування російської федерації, а також усі росіяни, які вчиняли ці злочини своїми руками, були покарані.

Я часто питала себе в перші роки війни, звідки така жорстокість. Тому що я працювала з людьми, які вижили в полоні, і вони розказували страшні речі. Вони розказували, як їх били, як їх ґвалтували, як їх забивали в дерев’яні ящики, як їм відрізали кінцівки, як їх змушували писати власною кров’ю. Одна жінка розказувала мені, як їй виймали око ложкою.

Але ця жорстокість, яка є частиною російської культури, - вона невипадкова. Мені пригадується відомий соціологічний експеримент, доволі жорсткий, коли тварині, здається, це була собака, намагалися заборонити їсти через побиття струмом. Кожного разу, коли ця тварина намагалася дотягнутися до їжі, її били електричним струмом. І зрештою це призвело до ситуації, коли ця бідолашна тварина вирішила вмирати від голоду в страшних муках, але більше не боротися за своє виживання і за своє життя. І цей експеримент назвали вивченою безпорадністю.

Так от, мені здається, що росіяни зараз проводять цей жахливий експеримент над всім українським народом. Вони хочуть завдати нам стільки болю, щоб ми просто не могли опиратися. Але вони прорахувалися. Тому що якщо подивитися будь-яке соціологічне опитування, де українців питають про їхні цінності, на першому місці завжди стоїть цінність свободи. І це та світоглядна установка, яка є основою українського духу. І зараз, у цій війні з російською федерацією, ми боремося за свободу в усіх сенсах. Бо цінності – це те, що визначає нашу поведінку не тоді, коли нам легко, а тоді, коли нам важко. І, як у всій час українські дисиденти, так зараз і ми сьогодні платимо за наші цінності найвищу ціну.

У цій боротьбі за свободу ми стоїмо не тільки на плечах наших попередників, і загалом ця боротьба тривала століття. Ми стоїмо на нашому практичному досвіді. І я хочу поділитися кількома історіями, які є для мене життєвими і важливими.

Перша історія – це історія створення ініціативи «Євромайдан SOS», яку я з командою запустила у відповідь на брутальне побиття мирної студентської демонстрації на Майдані. Тоді ми працювали 24 години на добу. Ми об’єднали кілька тисяч людей по всій країні. І кожного дня сотні і сотні людей, які були побиті, заарештовані, піддані катуванням, обвинувачені в сфабрикованих кримінальних чи адміністративних справах, проходили через наші руки. Це був момент, коли ми виступили проти цілої державної машини. Тому що парамілітарні групи «тутішки» співпрацювали з прокурорами. Прокурори співпрацювали з судами. Колишній президент, уряд, більшість парламенту – вони були проти мирного протесту, вони хотіли його знищити навіть фізично.

І в цей момент було дуже легко сказати: ну, що я можу зробити – право не працює. І опустити руки. Але через те, що наші волонтери і наші юристи боролися дуже чесно за кожну людину, за кожен процесуальний засіб, зрештою ми почали працювати не просто на правовому, а на символічному рівні, де народжуються ідеї і приходять сенси. І кожна людина на Майдані знала, що в нашому житті немає жодних гарантій. Тебе можуть арештувати, тебе можуть викрасти, тебе можуть зрештою вбити – але є люди, які будуть за тебе боротися, які ніколи тебе не залишать. І ось це розуміння давало сили подолати страх.

Тож мій перший життєвий урок полягає в тому, що навіть тоді, коли твої зусилля і твоя боротьба за свободу і людську гідність, здається, не має сенсу через величезну силу, яка тобі протистоїть, треба продовжуватися боротися. І результат навіть несподівано, але обов’язково настане.

Друга життєва історія – це історія глобальної акції #SaveOlegSentsov, яку я з командою запустила, коли відомий український режисер Олег Сенцов почав голодування. Він оголосив голодування, знаходячись на крайній півночі російської федерації в Лабитнангі, не маючи зв’язку із зовнішнім світом. Він вимагав звільнити усіх українських політичних в’язнів. Ми вирішили зробити його голос чутним, і для цього об’єднали людей у більше ніж 35 країнах світу в глобальну акцію. І ми почали цю глобальну акцію з синхронних демонстрацій, коли в 35 країнах світу люди вийшли на центральні площі із вимогами не до абстрактного путіна, а до власних національних урядів, що вони мають зробити, щоби звільнити Олега Сенцова та інших українських політв’язнів.

Зрештою це мало сенс і ефект. І в тому, що у вересні 2019 року Олег Сенцов і ще 34 людини повернулися додому, був величезний внесок цих сотень і сотень людей по всьому світу, які підтримували глобальну акцію і приєднувалися до колективних дій. Але почалася ця акція з однієї людини, з Олега Сенцова, яка, нагадаю, сиділа в тюрмі на крайній півночі російської федерації, яка не мала нічого іншого серед інструментів, тільки слово і власну позицію.

Тож мій другий життєвий урок полягає в тому, що навіть якщо у нас для боротьби немає нічого іншого, ніж слово і власна позиція, це треба застосовувати. Бо слово і власна позиція – це не так і мало зрештою.

І третій мій урок – він про людей. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми всі стали свідками, як міжнародні організації, навіть гуманітарні, евакуювали своїх співробітників з України або в більш безпечні області. А звичайні люди залишилися. І звичайні люди почали робити надзвичайні речі. Звичайні люди допомагали вижити іншим під російським вогнем. Звичайні люди організовували евакуації із оточених російськими військами міст і містечок. Звичайні люди витягали людей із завалів житлових будинків. Звичайні люди допомагали вижити у бомбосховищах і підтримували один одного в умовах, коли не було ні медичної допомоги, ні води, ні електрики, ні світла.

Я нікому не побажаю пройти через цей досвід. Але ці драматичні часи дали нам можливість показати свої найкращі риси – бути сміливими, боротися за свободу, приймати складні, але правильні рішення, підтримувати один одного.

Зараз, можливо, як ніколи раніше гостро ми відчуваємо, що значить бути людьми. І я знаю, що багато звичайних людей доволі скромно оцінюють свій внесок у захист нашої свободи і демократичного вибору, тому що величезна сила нам протистоїть. І тому я апелюю до цього образу, який був створений на Майдані, коли українські художники і художниці створили плакат «Я – крапля в океані». Так, можливо, наші зусилля – це крапля. Але це крапля в океані, а це значить, що попри те, що я сам своїми зусиллями не можу зупинити цю війну, але без моїх зусиль точно нічого не зміниться.

І третій урок, який я отримала з цього досвіду, - це те, що коли ти не можеш покластися на правові інструменти, ти завжди можеш покластися на людей. Бо люди мають набагато більше впливу, ніж вони самі собі мислять. І масова мобілізація людей у різних країнах світу може змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН.

Я хотіла би зупинитися на дуже важливому питанні – питанні, за що ми боремося. Бо ця війна почалася не в лютому 2022 року. Ця війна почалася в лютому 2014 року, коли Україна отримала шанс на швидку демократичну трансформацію. І для того, щоб зупинити нас на цьому шляху, путін і розпочав цю війну, окупував Крим, частину Луганської і Донецької областей. Тому що путін боїться не НАТО – путін боїться ідеї свободи, яка підійшла ближче до російських кордонів.

Тому перемога для України – це не просто вибити російські війська за межі нашої території, відновити міжнародний порядок, звільнити Крим та інші області, які знаходяться під тимчасовою російською окупацією. Перемога для України – це отримати успіх і провести демократичну трансформацію нашої країни. І ми це маємо пам’ятати. Це складна робота і в мирний час, що вже казати під час війни, коли йде повномасштабне вторгнення, і ця війна геноцидального характеру, і ми всі дуже гостро відчуваємо загрозу виживання.

Але у нас немає розкоші перекласти це завдання демократичної трансформації країни на час, коли війна закінчиться. І звичайно, що під час будь-якої війни є спокуса стати дзеркалом іншої сторони. Особливо коли ця сторона ігнорує міжнародне право і зневажає рішення міжнародних організацій. Саме тому треба чітко пам’ятати, за що ми боремося. Виграти цю війну і перетворитися самим на росію – не має жодного сенсу.

Я хотіла би нагадати присутнім тут міжнародним партнерам, за що ми спільно боремося в цій війні, яка не є війною між двома країнами, а є війною між двома системами, авторитаризмом і демократією. Тому що путін хоче переконати весь світ, а не тільки українців, що демократія, права людини і верховенство права – це фейкові цінності, бо вони нікого під час війни не захищають. І ми маємо відповісти щось на цей ціннісний вимір цього цивілізаційного протистояння. І для цього нам належить зробити дві речі.

Перше. Ми довго жили в ілюзії, що у нас є міжнародна система миру і безпеки. Україна – яскравий приклад, що ця міжнародна система не працює. Бо коли Генеральний секретар ООН приїздить у Київ на зустріч із Президентом Зеленським, у цей самий день російська ракета влучає в житловий будинок і вбиває у власній квартирі нашу колегу журналістку Віру Гирич. І виходить, що ми живемо в світі, де наша безпека і повага до прав людини залежить не від міжнародного порядку, а від того, наскільки потужний в країні, де живе ця людина, військовий потенціал. І це належить змінити. Нам потрібно почати кардинальну реформу міжнародної системи миру і безпеки. І старт цій реформі має бути важливим символічним кроком. Ми маємо виключити росію з Ради Безпеки ООН за систематичні порушення статуту.

І друга річ, яку нам належить зробити спільно. Для того щоби показати, що верховенство права, демократія і права людини працюють, ми маємо продемонструвати правосуддя, ми маємо добиватися справедливості. Тим більше, що не буде стійкого миру у нашому регіоні без справедливості, де росія десятиліттями використовує війну як метод досягнення геополітичних інтересів, а воєнні злочини – як спосіб цю війну виграти. І зараз, коли ми зіштовхнулися з величезною кількістю воєнних злочинів, які не в змозі переварити навіть найкраща правова система в світі, нам потрібна міжнародна підтримка. Ми маємо створити міжнародний трибунал і притягнути путіна, лукашенка та інших воєнних злочинців до відповідальності.

Тоді ми зможемо сказати і бути дуже чесними в цьому, що, так, був період, коли нічого не працювало, коли жодні правові механізми не могли зупинити російську агресію, а навіть правозахисники і Нобелівські лауреати миру зверталися до різних країн і просили сучасну зброю, - але ми вирішили цю проблему, ми притягнули путіна і інших російських воєнних злочинців до відповідальності.

Закінчити я хотіла би зверненням до громадян України. Я, напевно, ніколи так не пишалася бути українкою. І я хотіла би сказати, що те, якою буде наша країна на момент перемоги, залежить від того, як ми боремося зараз. Тому що коли ми говоримо про демократичну трансформацію, це не просто ухвалення правильних законів чи створення нових інституцій із правильними вивісками. Цінності суспільства все одно сильніші. Тому нам треба змінити спосіб нашого мислення і привнести в наш світогляд більше правозахисної перспективи. Інакше ми знову можемо повторити ту історію, коли ми вже вкотре боремося з авторитарними режимами, досягаємо успіхів, долаємо ці авторитарні режими, а далі ніяк не можемо виконати своє домашнє завдання і побудувати стійкі демократичні інституції, де вже нашим дітям не доводилося би проходити знову і знову цю боротьбу. Ми ніби всі ці роки були під владою «ефекту колії», який описаний Ангусом Меддісоном. Він досліджував трансформацію країн і він визначив, що є країни, які ніби намагаються модернізуватися, але б’ються головою в невидиму скелю і падають, скочуються вниз, і знову опиняються на тій самій траєкторії.

Тому нам потрібно зробити стрибок, щоб вийти з цієї зони турбулентності, в якій Україна була протягом десятиліть. Занадто високу ціну ми зараз платимо тільки за шанс будувати країну, в якій права кожної людини захищені, влада підзвітна і підконтрольна, суди справедливі і незалежні, а поліція не б’є студентів, які виходять на мирну студентську демонстрацію. І це – наша з вами відповідальність.

Я постійно нагадую собі цю історію, ще з Майдану, коли після розстрілів на судах виступали рідні загиблих Небесної Сотні. Я думаю, багато хто з вас пам’ятає 19-річного студента Романа Гурика. Такий кучерявий, приємний хлопець, якого вбили на Інститутській. Я слухала в суді його маму. Це було дуже складно слухати, бо його мама розказувала, як вже після загибелі сина їй принесли рюкзачок, і в цьому рюкзаку вона знайшла обгортки від цукерок. І вона говорила в суді, що її Ромчик був дуже чемною дитиною, тому зберігав обгортки від цукерок і не викидав їх на вулицю. Але, що мене найбільше вразило в її розповіді, - так це те, що вона сказала, що як мати вона не хотіла, щоб її син їхав на Майдан. Тому що, як будь-яка мати, вона боялася за його життя, за його здоров’я. Але вона згадала, як 10 років до того вона сама стояла на помаранчевому Майдані. І вона сказала, що вона просто не мала морального права йому заперечити.

І я хочу нам усім побажати, щоби наше покоління було останнім поколінням, яке має виборювати свободу, демократію, права людини і інші цінності західної цивілізації за таку високу ціну. Ми маємо взяти цю відповідальність на себе. Ми не маємо перекладати цю відповідальність на наших дітей.

Дуже дякую!