Термін «Європа» в міфологічному та географічному значенні відомий ще з часів античності. Але термін «європейці» вперше було вжито лише у VIII ст. хроністом того часу, єпископом Ісидором Паценським. Описуючи переможну битву франків на чолі з королем Карлом Мартелом з арабськими військами під Пуатьє, він назвав короля і його воїнів європейцями (europeenses). Через більш-ніж 1000 років Вінстон Черчілль назве цю перемогу доленосною для Європи, вказавши, що якби не вона, то в коледжах Оксфорду вивчали б Коран.

Починаючи з Пелепонеського союзу людство ось уже понад 25 століть з азартом грає в одну і ту ж криваву гру: дружить з одним сусідом проти іншого. Змінюються цілі і масштаби, ідеологія та діючі особи, але основний принцип залишається незмінним: укріпити захист і напад. Не можна сказати, що це добре. Не можна сказати, що це погано. Але це працює. Саме відповідно до цієї моделі живе наша цивілізація. Кожне нове століття вносить у неї свої корективи, але це скоріше косметичний, а не капітальний ремонт.

Епоха війн закінчується. З’являються країни орієнтовані на мир. Здається, це явище вже неодноразово мало місце в історії. Але принциповою новизною сьогодення є те, що орієнтованими на мир стають світові лідери. Раніше країни, що досягали успіхів у всебічному розвитку, зазвичай були войовничими, натомість, менш успішні країни своїм прагненням до миру намагалися зберегти лише власну незалежність. Сьогодні ролі змінюються. За мир виступають не пацифісти-ідеалісти з примарними цілями досягти миру, а раціоналісти, які використовують мирні засоби задля досягнення перспективних цілей та стабільного розвитку.

Вважається, що сучасний світ живе у найрозвиненішому із століть: ніколи наука не розвивалася так стрімко, ніколи людина не була настільки близькою до розгадки життя на Землі і досягнення вічного життя як такого. Це століття характеризується епітетами «найграндіозніше», «найзначніше» і «найбільш досконале та оптимальне». Людство вибирає краще. І серед таких «кращих» тенденцій – поширення демократії, точніше демократичних цінностей у світі, спроба приживлення її, навіть, на «піску», на якому, як відомо, «демократії не будують». Чи такою безпечною є демократія, як її прийнято сприймати, особливо у Західному світі? І чи не несе вона в собі загрозу, особливо у міжнародних відносинах, коли країни та цілі континенти опиняються втягнутими в єдині глобальні процеси?

«Демократія» – це політичний режим, відомий сьогодні чи не кожному з нас. За такого режиму єдиним легітимним джерелом влади визнається її народ, який повинен здійснювати управління державою або безпосередньо, або опосередковано, через обраних ним представників. Та, не дивлячись на це, більшість людей неправильно розуміють та використовують це твердження, зокрема, деякі політичні діячі та диктатори, котрі намагаються забезпечити собі підтримку народу, будуючи однопартійний режим у демократичному суспільстві.