Зустріч Зеленського та Трампа у Вашингтоні 18 серпня, до якої долучилися європейські лідери, стала справжнім випробуванням на дипломатичну витримку.

Головним досягненням стало те, що Україні та Європі вдалося уникнути конфлікту з Трампом і запобігти замороженню військової допомоги чи розвідданих. Ба більше, Трамп уперше підтвердив, що США готові безпосередньо долучитися до гарантування безпеки України. Саме цього Київ та його партнери домагалися роками.

Проголошені гарантії включатимуть постачання зброї, фінансування оборонного сектору та можливу присутність союзників на території України. Деякі посадовці вже порівнюють це з аналогом статті 5 НАТО, але поза межами Альянсу, щоб не викликати "нервової реакції" Москви. Це може влаштувати Київ як тимчасове рішення, але відмова від курсу на НАТО була б стратегічною поразкою. Жодна коаліція не зрівняється з превентивним потенціалом Альянсу.

Трамп також заявив про намір організувати зустріч із Путіним за участі України. Київ висловив сподівання на прорив, тоді як Москва, як завжди, ухилилася від прямої відповіді. Головне питання: чи готовий Путін перевірити колективну волю Заходу, відкинувши переговори? І чи вистачить Зеленському "козирів", щоб відстояти територіальні позиції України? Зараз це здається малоймовірним без додаткового тиску Вашингтона.

Показово, що в питанні припинення вогню Трамп фактично став на бік Кремля. Для Києва та Європи це болісно, але вони погодилися, щоб не зірвати ініціативу. Наслідок очевидний: війна може затягнутися надовго. Не менш тривожним є мовчання щодо деокупації. Це сигнал не лише Путіну, а й українському суспільству: тема повернення територій свідомо відсунута на другий план.

Єдиним сильним козирем Зеленського стала продемонстрована єдність України та Європи. Саме вона змусила Білий дім піти на поступки. Також значним був тиск американської громадської думки: навіть республіканські ЗМІ жорстко критикували підсумки саміту на Алясці та попереджали, що йти на поводу у Кремля — це шлях до катастрофи.

Проте питання Донбасу, "територіальних компромісів" та реального механізму безпеки досі зависли у повітрі. Без їхнього вирішення всі миротворчі зусилля виглядають радше тактичним перепочинком, ніж стратегічним проривом.