Під час саміту 26 червня Європейський Союз зіштовхнувся з черговим проявом внутрішньої роз’єднаності. Вісімнадцятий пакет санкцій проти Росії було заблоковано Словаччиною, а відкриття перших кластерів переговорів про вступ України до ЄС — Угорщиною.

Водночас рішення про продовження фінансової підтримки України на суму 30,6 млрд євро (частина з яких уже передана) підтримали 26 держав-членів. Завдяки процедурним особливостям ухвалення цього рішення, вето Будапешта виявилося неефективним.

Угорщина й Словаччина виправдовують свою позицію егоїстичними мотивами. Братислава виявилася незадоволеною компенсаційними пропозиціями Єврокомісії через втрату російських енергоносіїв. А Будапешт, у свою чергу, відверто не бажає в майбутньому ділитися дотаціями з європейського бюджету з потенційним новим членом — Україною.

Подібні дії не стали несподіванкою. Проте до останнього зберігалися надії на політичну креативність євроінституцій і на переконливість аргументів провідних європейських столиць — донорів як ЄС загалом, так і цих країн з «особливою позицією».

Угорщина і Словаччина, які десятиліттями отримують мільярдні дотації з європейського бюджету, давно вже не завжди діють у солідарності з партнерами. Ба більше, нерідко виступають у протилежному напрямку — з вимогою особливих відносин із Москвою. Йдеться не про технічні нюанси, а про принципові рішення, що впливають на майбутнє Євросоюзу і його безпеку.

Страждає і Україна. Це особливо обурливо на тлі того, що саме українці своєю кров’ю стримують агресора, послаблюючи спільного ворога і даруючи Європі час для посилення власного оборонного потенціалу.

Система ухвалення рішень в ЄС, заснована на консенсусі, дедалі більше виявляє свою недієздатність. Вона не відповідає умовам гібридної війни, коли політичне керівництво окремих країн може змінюватися під впливом зовнішнього ворога та внутрішніх маніпуляцій.

Найбільше ЄС карає за порушення демократичних стандартів — відповідно до ст. 7 Договору про ЄС. Натомість потенційна загроза, коли в уряди приходять політичні симпатики держави-агресора, навіть не фіксується як виклик. А вже існуючі механізми санкцій на практиці не застосовуються — не через брак підстав, а через брак політичної волі. Замість рішучих дій перевагу часто надають інструментам заохочення. І хоча іноді це працює, проте далеко не завжди — адже мотиви "особливих позицій" не завжди зводяться лише до економіки.

Хотілося б вірити, що до наступного саміту ЄС знайдуться вагомі аргументи для схвалення 18-го пакета санкцій. Його потребує не лише Україна, а й сам Євросоюз — задля недопущення посилення свого стратегічного противника.

Не менш важливо, щоби початок переговорів про вступ України до ЄС не був заблокований на місяці через політичні примхи окремих столиць. Очікування на зміну влади в Будапешті не може стати інституційною стратегією Європи.