Засідання так званої «коаліції охочих» у Парижі та розмова європейських лідерів з Президентом США Дональдом Трампом не принесли проривних результатів у питанні «гарантій безпеки» для України.

Головні висновки:
•    Ключові ідеї, які вже давно обговорювалися, залишилися без змін: посилення ЗСУ та обмежена присутність європейських «сил запевнення», але не на лінії фронту.
•    На сьогодні участь у цьому проекті підтвердили 26 держав, одні – з військовими підрозділами, інші – з передачею озброєння чи логістичною підтримкою.   
•    Єдиною новацією стала згода Вашингтона надати повітряну та розвідувальну підтримку цим силам. Формат і обсяг цієї підтримки ще належить узгодити.

Обмеження та реалії:
•    Ці домовленості не здатні кардинально вплинути на перебіг війни. Росія навряд чи змінить позицію щодо неприйнятності присутності військ країн НАТО в Україні.
•    «Сили запевнення» не матимуть функцій, аналогічних статті 5 Вашингтонського договору. Вони виконуватимуть радше символічну й попереджувальну роль, а не бойову.
•    Водночас, погодження, всупереч заявам Кремля, ключових аспектів «сил запевнення», як і залучення США до їх підтримки є своєрідними інструментами тиску. Москва має знати, що її шантаж з надуманими «безпековими стурбованостями» може і не спрацювати, навіть у діалозі з Вашингтоном. 

Санкції: сила чи слабкість?
•    Важелем тиску на Кремль залишається посилення санкцій.
•    Президент Трамп закликав європейців припинити закупівлю російської нафти та посилити тиск на Китай — позиція, яку можна лише підтримати.
•    Але санкції ефективні лише тоді, коли вони координовані. Наразі немає сигналів про готовність США приєднатися до 18-го пакету санкцій ЄС чи брати участь у підготовці 19-го.

Що далі?
Попри всі обмеження, нинішні «гарантії безпеки» не є замінником членства в НАТО. Тому стратегічний курс України — вступ до Альянсу — залишається відкритим і єдино надійним шляхом.