Київський Безпековий Форум
UA / EN

Дімітріос ТРІАНТАФІЛЛУ: Регіоналізм та дефіцит демократії

11 травня 2012, 18:28

Процес регіоналізації Чорноморського регіону опинився непріоритетним, оскільки основні регіональні актори надають перевагу збереженню статус-кво та контролю над напрямком розвитку у регіоні. І, як бачимо, також все менше зацікавлені у самому регіоні. Щораз масштабніша спільна позиція Росії та Туреччини щодо необхідності збереження статус-кво поєднується з наростаючим відмежуванням із боку Європейського Союзу і повною відсутністю інтересу з боку Сполучених Штатів.

РЕГІОНАЛІЗМ ТА ДЕФІЦИТ ДЕМОКРАТІЇ У ЧОРНОМОРСЬКОМУ РЕГІОНІ

Дімітріос ТРІАНТАФІЛЛУ, Директор Центру міжнародних та європейських досліджень, старший викладач міжнародних відносин в Університеті Кадір Хас, Стамбул

ОСНОВНІ ТЕЗИ:

  • Процес регіоналізації Чорноморського регіону опинився непріоритетним, оскільки основні регіональні актори надають перевагу збереженню статус-кво та контролю над напрямком розвитку у регіоні. І, як бачимо, також все менше зацікавлені у самому регіоні. Щораз масштабніша спільна позиція Росії та Туреччини щодо необхідності збереження статус-кво поєднується з наростаючим відмежуванням із боку Європейського Союзу і повною відсутністю інтересу з боку Сполучених Штатів.
  • У регіоні з’являються ознаки наростаючого дефіциту демократії, які поєднуються з неспроможністю Європейського Союзу спроектувати свої цінності та норми на східних сусідів. І  все це, незважаючи на механізми трансформування ЄС. Крім того, очевидним є й інший факт - демократія та інтеграція сама по собі дещо дискредитуються та проходять випробування з боку самих країн-членів ЄС. 
  • Викликає занепокоєння через озброєння частини регіону, оскільки воно може мати негативний вплив на деякі затяжні конфлікти. Зокрема це стосується Вірменії та Азербайджану, які отримують більшу частину своїх звичайних видів озброєння з Росії - одного з ключових постачальників зброї у світі.

ВСТУП
Будучи місцем, де відбувається незлічена кількість паралельних процесів інтеграції, регіонального співробітництва чи недостатності таких, а також політичного корегування, що поєднується з одночасним існуванням і розробкою певної кількості конкуруючих ідей, Чорноморський регіон щораз частіше опиняється без будь-якої точки опори. Чорноморський регіон змінюється без жодної чіткої тенденції по відношенню до напрямку, в якому він рухається сьогодні. До сьогоднішнього часу не існує загального бачення щодо країн, які входять до регіону, і його геополітичного значення (міст, буфер, опора, тощо). Окрім короткого визначення регіону на основі шістьох прибережних країн, усі інші інтерпретації мають трансрегіональний (наприклад, Південно-Східна Європа і Близький Схід) та/або субрегіональний (Південний Кавказ) вимір, у зв’язку з чим відображаються численні географічні характеристики держав регіону. Те ж саме стосується політичних характеристик (у тому випадку, якщо мова йде про членство певних регіональних держав у Європейському Союзі та/або НАТО, або ж у Співдружності Незалежних Держав (СНД).
 
Можна також припустити, як це було прийнято в недавньому минулому, що це зовсім і не регіон; таким чином, його цінність як одиниці аналізу може піддаватись сумнівам чи заперечуватись. Як наслідок, вже згадані паралельні процеси залишаються відкритими для інтерпретації різними зацікавленими сторонами, зокрема в контексті того, які з них в реальності проходять відповідно до плану, а які - ні. Відтак, є підстави стверджувати, що регіональна інтеграція перебуває в неактивному періоді, оскільки у зацікавлених сторін відсутній інтерес до її промоції. 

Все вищезгадане відображає низку парадоксів у тому відношенні, що Чорноморський регіон є опорною точкою або зоною дослідження та аналізу сьогодні, але необов’язково тому, що його розглядають як глобальний регіон або концепцію. Радше, все згадане відноситься або до однієї з його географічних складових, або до окремих питань (енергетика, заморожені конфлікти, проблеми навколишнього середовища, мілітаризація, демократизація, тощо), актуальних в частині регіону чи всередині в країнах, що його оточують.

ПЕРЕГЛЯНУТИЙ РЕГІОНАЛІЗМ

Безпосередньо після “холодної війни” Чорноморський регіон з деякими сумнівами був детермінований теорією регіоналізму. З одного боку, та інституційна форма регіоналізму, що склалася у регіоні з січня 1992 р. (Організація Чорноморського Економічного Співробітництва – ОЧЕС) не завжди могла повністю реалізувати свій потенціал. Із іншого боку, відносини між основними зацікавленими сторонами також еволюціонували до такого рівня, коли співпраця стає більш складною.

У той час, як регіоналізм у Чорноморському регіоні мав докладати усіх зусиль для задоволення потреби в ефективному управлінні суспільними благами, проблеми безпеки (напр.: невирішені сепаратистські конфлікти) підривали його, перешкоджаючи колективній діяльності та функціонуванню інституцій. У результаті, ті країни, що були в авангарді формування регіоналізму згаданого регіону – Туреччина і Росія – сьогодні ведуть лише розмову на дану тему, а їхньою метою є забезпечення контролю над процесом в рамках доволі негнучкої структурної концепції. 20-та річниця ОЧЕС, що наближається (у кінці червня 2012 р.) і характеризується спадом в її діяльності, та нездатність генерувати будь-яку серйозну зацікавленість, імпульс в посиленні Чорноморського регіоналізму, є символічною ознакою провалу інституційного регіоналізму в цьому регіоні. Фактично, інші прояви інституційного регіоналізму чи поява об’єднань на субрегіональному рівні подібних до ГУАМ чи організації з більшою кількістю учасників (як приклад - Спільнота Демократичного Вибору (CDC)), також не спромоглися виконати намічених планів.

ЗРОСТАЮЧЕ ВІДМЕЖУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
У процесі еволюції, одразу після «холодної війни», ЄС не був дієвим щодо Чорноморського регіоналізму. Після несміливого визнання у Зверненні ЄС у листопаді 1997 р. про те, що Чорноморський регіон як такий існує, ЄС нарешті прийняв Чорноморську регіональну політику із затвердженням Програми Чорноморського Співробітництва у 2007/2008 рр. Тим не менше, регіоналізм був швидко витіснений Політикою Східного Партнерства у 2008-2009 рр. із її ціннісними імперативами, націленими на подальшу інтеграцію вибраних східних сусідів, на шкоду як самому регіоналізму, так і пошуку модусу-вівенді з Росією (зокрема в питанні покращення управління спільним сусідством). Це особливо відбилося на напружених відносинах між ЄС та ОЧЕС, у яких ЄС мав статус спостерігача.

Зменшення здатності Європейського Союзу суттєво впливати на Чорноморський регіон стало наслідком економічної/фінансово/боргової кризи з 2008 р., яка призвела до фундаментальної дискусії про межі подальшої інтеграції, переваги спільної валюти, а також поступового становлення нового апарату, відповідального за міжнародну політику через Європейську службу зовнішньополітичної діяльності (EEAS) та інших подібних інновацій у відповідності з Лісабонським договором. Відповідно, якщо на технократичному рівні (службовці ЄС) ЄС впроваджує відповідні стратегії та програми, то стосовно політики сусідства ЄС існує явний дефіцит централізованого політичного керівництва з боку Європейського Союзу. Це означає помітну втрату «м’якої позиції» ЄС та появу активних суб’єктів зовнішньої політики серед країн-членів ЄС (таких як Польща та Швеція у випадку зі Східним Партнерством), що впливають на процес та порядок денний зовнішньої політики ЄС через розширення своїх власних національних інтересів. Ця роль традиційно відводилася європейській Великій Трійці (Німеччині, Франції та Великобританії). Також суттєвим є той факт, що ЄС вже має досвід регіоналізму на Середземноморському Півдні (програма «Союз для Середземномор’я», що була запроваджена у 2008 р. і стала жертвою «арабської весни»). Таким чином, Європейський Союз зазнав майже аналогічної невдачі у своїх ініціативах зі східними та середземноморськими сусідами.

Іншим важливим елементом став вплив все більш актуальних проблем безпеки. Маються на увазі питання енергетики, що сформували фундаментальні наслідки та обмеження перенесення «м’якої сили» ЄС в Чорноморський регіон. У результаті, «розширення безпеки» стає більш пріоритетним за процес «європеїзації». При тому, що геополітичні та геоекономічні чинники закріплюються як мотиваційні стимули в основі політики ключових зацікавлених сторін у регіоні. Іншими словами, втрата з боку ЄС ентузіазму у діяльності в регіоні впливає на майбутнє регіоналізму, регіональний безпековий контекст, а також визрівання та еволюцію як інституцій, так і людських ресурсів, у країнах цього регіону. 

Проблема ЄС полягає в тому, що до того часу, поки ЄС не буде мати стратегічної концепції і не стане більш наполегливим в реалізації своїх власних інтересів, регіон залишатиметься відкритим для геополітичного суперництва між Росією, Туреччиною, Китаєм та, можливо, іншими країнами. Таким чином, ЄС сприймається як такий, що не може досягнути цілей, що він пропагує: свої цінності та норми, своєї «м’якої сили», належного управління тощо. У результаті, багато підходів із задекларованих позицій співпраці із застосуванням «м’якої сили» не можуть бути підтримані або є важкими для реалізації. 

ІНТЕРЕСИ РОСІЇ І ТУРЕЧЧИНИ

Вважається, що Російська Федерація та Туреччина (обидві – найбільш впливові ініціатори Чорноморського регіоналізму) в силу свого розміру, розвитку економік та потенціалу надають перевагу збереженню статус-кво в регіоні. Іноді, такий кондомініум між Росією та Туреччиною, здається, розходиться з інтересами деяких їхніх партерів та союзників. Як наслідок, НАТО не має політики щодо Чорноморського регіону, про яку можна було б говорити, навіть, незважаючи на те, що три з шести прибережних держав Чорного моря є країнами-членами НАТО (Болгарія, Румунія, і Туреччина). Крім того, низький рівень відносин між шістьма прибережними державами ускладнює появу ефективної морської безпекової структури, необхідної для вирішення спільних проблем (зокрема, боротьба з організованою злочинністю та контрабанда ядерних матеріалів).

Хоча двостороння торгівля між двома країнами досягла близько 30 млрд. дол. США в 2011 р., протягом наступних десяти років планується досягнути рівня у приблизно 100 млрд. дол. США. Нещодавній вступ Росії у Світову Організацію Торгівлі також сприяє посиленню двосторонніх економічних відносин, оскільки робить її більш відкритою до турецьких інвестицій. Взаємне скасування обома країнами візових вимог на термін перебування в країні до 30 днів призвів до рекордного збільшення кількості російських туристів в Туреччині і, очікується, що їхня кількість в 2012 р. досягне 4 млн. осіб. Однак, залишаються відкритими питання, чи зростання економічного співробітництва скасує політичну напругу, оскільки і зовнішня політика, і енергетичні стратегії обох країн різняться між собою.

Донедавна мотивом російсько-турецької співпраці був ще й енергетично-безпековий вимір. Відома ситуація з конкурентними трубопроводами та здатність обох країн (Росії як виробника енергоресурсів та транзитної держави і Туреччини як ключової транзитної держави) відігравати провідну роль в енергетичній безпеці у формі «козирної карти» по відношенню до Сполучених Штатів, Європейського Союзу, стосовно одна одної, та інших сусідніх країн, таких, як Україна, Азербайджан, Іран і Туркменістан. Іноді, здається, що інтереси країн співпадають. Однак, з іншого боку, їхні енергетичні політики розходяться. Щодо закордонної політики, такі питання як протиракетний щит НАТО, членом якого є Туреччина, розбіжності у політиці стосовно Сирії і ставленні до «арабської весни» можуть негативно впливати на двосторонні відносини. Хоча відносини між цими двома країнами є ширшими, ніж їхнє сумісне чорноморське сусідство, має місце спільність інтересів у підтриманні їхнього об’єднаного впливу на цей регіон.

ДИСКУСІЯ ПРО ДЕМОКРАТИЗАЦІЮ

Нездатність ЄС «нав’язати» свій порядок денний також відображається у все більш активній дискусії про майбутнє демократії та демократизації в регіоні. Хоча обидві революції (Трояндова і Помаранчева) в Грузії та, відповідно, в Україні стали розглядатися як ренесанс демократії у ширшому Чорноморському регіоні, вони на сьогодні не витримали випробування часом. Фактично, їх можна охарактеризувати як  приклад того, що політолог Дмітрій Фурман називає «імітацією демократії», «що характеризуються величезними невідповідностями між формальними конституційними принципами та реальністю авторитарного правління». На президентських виборах в Росії у лютому 2012 р. Владімір Путін, остаточний переможець, міг би отримати 64% загальнонаціональних голосів, натомість його перемога була заплямована масовими заявами про фальсифікації на виборчих дільницях і тим фактом, що менше половини москвичів проголосували за нього. Відповідно до Індексу Трансформацій 2010 Фундації Бертельсманна, відбувається масштабний процес «розмивання демократії» на пост-радянському просторі, оскільки «потенціал кольорових революцій розвіявся», і  регіональні автократичні режими все більше і більше захоплюють  владу. Турецькі організації також знаходяться в процесі змін, коли все частіше трапляються випадки обмеження права на свободу вираження, навіть прав університетських студентів на публічні протести. Хоча не зрозуміло, чи «Чорноморська Весна» є потенційно можливою. «Арабська весна» з часом може вплинути на держави регіону та їхні уряди, оскільки вона демонструє потенціал «народної сили», не зважаючи на неоднозначні пост-революційні ситуації. Відчутна відсутність Європейського Союзу могла б означати, що якби процес політичної трансформації почав формуватися в Росії чи будь-де в регіоні, без належного спрямування він би став хаотичним. Твердження Івана Крастева, що теперішній режим в Москві є «слабкою державою, слабо поєднаною зі слабким громадським суспільством», можливо також є правильним і для інших держав регіону.

Разом із тим, існує інший вимір дискусії про демократизацію, який викликає ще більше хвилювання. Він стосується того факту, що демократія сама собою дискредитується і ставиться під сумнів всередині держав-членів ЄС, оскільки економічна криза заставила засумніватись у довготривалій життєздатності найкращих демократій Західної Європи. В результаті, очевидне піднесення популізму в Східно-Центральній Європі протягом останніх кількох років зараз перетворилося на ще більше занепокоєння всередині країн-членів ЄС, де поняття інтеграції ставиться під сумнів тривожними темпами.

Окрім цього, дефіцит демократії означає брак відповідальності і спільне зацікавлення регіональних країн в низхідних структурах та процесах прийняття рішень, що обмежують вплив громадського суспільства і нерегіональних учасників на справи регіону. Триваюча нездатність знайти прийнятні рішення для багатьох затяжних конфліктів у цьому регіоні та наслідки бездіяльності (такі, як зростаюча мілітаризація певних країн, зокрема Вірменії та Азербайджану), є причиною для зростання хвилювання. Відповідно до останнього звіту SIPRI, азербайджанський імпорт звичайних видів зброї зріс на 164% між 2002 – 2006 рр. і 2007 – 2011 рр., що перетворило його на 38-му державу за обсягами імпорту зброї. Хоча Вірменія опустилась з 71 на 84 місце між 2007 – 2011 рр. і 2002 – 2006 рр., вірменський уряд заявив, що він придбає зброю у відповідь на її закупівлі Азербайджаном. До того ж, Росія є основним постачальником зброї обом країнам, забезпечуючи 55% азербайджанського імпорту зброї та 96% імпорту зброї Вірменією у 2007 – 2011 рр.

ЖИТТЯ У НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

Непевність стосовно майбутнього напрямку розвитку Чорноморського регіону є причиною для занепокоєння. Розчарування в регіоналізмі або принаймні у його нездатності переглянути свої функції, зменшення привабливості Європейського Союзу, незважаючи на його здатність до трансформації, загальноприйняті переваги статус-кво деяких ключових регіональних учасників, незважаючи на їхні суперечливі зовнішні політики, еволюційна природа енергетичної політики, безвихідні ситуації в переговорах стосовно затяжних конфліктів та їх зв’язок із подальшою мілітаризацією окремих зацікавлених сторін, а також зростаючий дефіцит демократії в регіоні є усіма тими факторами, які визначають і відображають теперішній стан справ. Можна заперечити, що, хоча регіону не вистачає безпекового об’єднання, тим не менше існує можливість для його створення протягом довшого періоду часу, на основі системи «збалансованої багатополярності» і бажанні зацікавлених сторін забезпечити регіональний мир та стабільність із метою недопущення повернення до «реальної політики». В теперішньому становищі європейської безпеки, коли Європейський Союз обмежує свої амбіції та відповідальність, а Сполучені Штати щораз більше стають тихоокеанською силою, створення моделі «збалансованої багатополярності» могло б мати сенс за умови, що це найкращий вихід, який можуть знайти учасники регіону. З іншого боку, зростаюча невизначеність у питаннях енергетичної безпеки з нездатністю проводити ефективну зовнішню енергетичну політику серед країн-членів ЄС, непостійність процесів демократизації в регіоні, частково внаслідок відсутності спільної позиції (яку міг би забезпечити ЄС, але опинився в ситуації все більшої залежності від внутрішніх позицій країн-членів), а також небезпека з боку затяжних конфліктів, означають, що існує фундаментальна потреба у забезпеченні того, щоб різні відцентрові сили, присутні в Чорноморському регіоні, не «розірвали» його на частини через інерцію процесу регіоналізму.

РЕКОМЕНДАЦІЇ
Із огляду на вищевикладений аналіз, винесення ефективних рекомендацій є важким завданням. Як один із основних авторів проекту Звіту Чорноморської комісії та її рекомендацій у 2010 р., я вірю, що більшість із них все ще залишаються актуальними сьогодні. Таким чином, я подаю їх на розгляд з деякими виправленнями, щоб відобразити реальну ситуацію в регіоні на сьогодні:

Сприяти розробці бачення питання Чорного моря на 2020/2025 рр. з метою вдосконалення профілю регіоналізації Чорноморського регіону. Формулювання узгоджених цілей для регіону є дуже важливим. Метою цього буде промоція регіональної співпраці з одночасним пришвидшенням змін у сусідніх країнах. Якщо ОЧЕС не спроможеться виправдати свої можливості як типовий приклад інституційного регіоналізму у Чорноморському регіоні, необхідним стане проведення реального діалогу про його нову інституційну структуру.

Розв’язати затяжні конфлікти та інші невирішені питання безпеки шляхом створення консультаційної групи на вищому рівні з метою аналізу проблем та пошуку рішень. Ця група повинна з часом запропонувати шляхи надання міжнародних гарантій на виконання будь-якої мирної угоди. Учасникам регіону необхідно брати участь у постійно триваючих дебатах про нову архітектуру безпеки для Європи, оскільки ці дискусії мають безпосередні наслідки для Чорного моря, яке може бути охарактеризоване як спільне сусідство обох – ЄС і Росії. 

Приділяти увагу промоції принципів сталого розвитку як провідної філософії регіональної співпраці у зоні Чорного моря. Ідея полягає у намаганні відновити та зберегти оптимальну та стійку рівновагу між економічним розвитком та недоторканістю природного середовища такими методами, які суспільство зможе зрозуміти та прийняти. Раціональна відповідь наслідкам кліматичних змін і відповідальне використання природних, людських та суспільних ресурсів є основними складовими такої моделі розвитку, яка повинна бути інтегрована в гармонізовані політики на національному та регіональному рівнях. Людський та інтелектуальний капітал повинен розглядатись як невід’ємна частина моделі сталого розвитку.

Популяризувати і координувати схеми регіональної співпраці на всіх рівнях – як зверху вниз, так і знизу вверх. Будь-який аналіз роботи, зробленої у регіоні, показує, що численні схеми, програми та ініціативи - урядові чи неурядові, неприбуткові, ініційовані ЄС чи з тематичним фокусом - активно виснажують регіональну співпрацю вже протягом не одного року. Проте, щоб повністю використати потенціал Чорного моря як регіону, необхідно організовувати цю роботу більш видимою та координованою. Пріоритетом є визначення питань, які можуть бути краще вирішені на регіональному, ніж на національному рівні. Виконання цього завдання буде слугувати хорошим інструментом для координації між інституціями і програмами, що займаються питанням регіональної співпраці. 

Розвивати співпрацю між університетами.  Слід інтенсифікувати співпрацю між університетами, як і студентські програми обміну, з метою створення зв’язків і мереж між молодими людьми з Чорноморського регіону. Необхідно заснувати спільну для університетів регіону післядипломну програму досліджень Чорного моря з метою створення академічних зв’язків на майбутнє. 

Популяризувати цільове навчання професійних груп. Існує потреба у цільовому навчанні державних службовців, дипломатів, молодих лідерів, парламентарів та провідних бізнесменів з усього регіону. Спільне навчання людей є способом популяризації співпраці місцевих державних посадовців та інших сторін у питаннях загального значення (наприклад, таких як довкілля), що сприяють регіональному розвитку. Створення Навчальної академії Чорноморського регіону стало б дуже корисним у такому процесі.

Розвивати належне управління, громадянське суспільство та соціальний діалог. Залучення громадянського суспільства до процесу творення  політики пов'язане  з належним управлінням та створенням сильної інституційної інфраструктури, під чим підписались усі країни регіону через їхнє членство у Раді Європи. Програми повинні впроваджуватися в такий спосіб, щоб підвищувати увагу до громадянського суспільства. Слід прикласти зусилля для сприяння співпраці між організаціями громадянського суспільства в чорноморських країнах, включно з конфліктними регіонами.

ПОСИЛАННЯ
1.Мустафа Айдін і Дімітріос Тріантафіллу. Бачення 2020 - Чорноморський вимір: Звіт Чорноморської комісії  (Гютерсло: Фонд Бертельсманна, 2010 р.).
2.Фонд Бертельсманна. Індекс трансформації 2010 – Політичний менеджмент у міжнародному порівнянні (Гютерсло: Фонд Бертельсманна, 2009 р.), http://www.bertelsmann-transformation-index.de/en/bti/.
3.Дмітрій Фурман. “Імітаційні демократії – пострадянська півтінь”, «Новий лівий огляд» («New Left Review») 54 (Листопад-грудень 2008 р.): 29-47.
4.Пол Холтом, Марк Бромлі, Пітер Д. Веземан і Сімон Т. Веземан, “Тенденції у міжнародних поставках зброї, 2011 р.”, Буклет Стокгольмського міжнародного інституту досліджень миру SIPRI (Березень 2012 р.). 
5.Владіслав Іноземцев. “Культурні протиріччя демократії”, «Американський інтерес» VII, № 4 (Березень/квітень 2012 р.): 32:40.
6.Іван Крастев. “Парадокс європейської демократії”, «Американський інтерес»  VII, № 4 (Березень/квітень 2012 р.): 41-47.
7.Іван Крастев. “Парадокси нового авторитаризму”, «Журнал демократії» 22, № 2 (Квітень 2011 р.): 5-16.
8.Керол Вівер. “Регіональна безпека Чорного моря: сьогоднішня багатополярність і майбутні можливості”, «Європейська безпека» 20, № 1 (2011 р.): 1-19.

Партнери