Підсумки

Нова безпека у фрагментованому світі та її європейський вимір 

Європейський континент є заручником парадоксу безпеки. Це місце, де нові парадигми безпеки проходять перевірку постмодерністським Європейським Союзом, і де старі чвари й досі вирішуються старомодними військовими методами. 

Розглядаючи безпеку у взаємозалежності, більшу частину останніх 50-ти років у ЄС провели, намагаючись створити систему, в якій норми та інституції створюють загальні цінності. Цими цінностями є процвітання і благополуччя свого народу, і тому країни ЄС поступово відмовились від демонстрації своєї військової сили. Оскільки війну проти пандемій або екологічних катастроф не можна виграти за допомогою великої армії, європейці вже не думають про свою безпеку і оборону у вестфальському контексті. Замість цього вони вважають за краще прийняти бачення людської безпеки, яку можна забезпечити не накопиченням військових арсеналів, а шляхом створення стійкого суспільства. Скорочення європейських оборонних бюджетів сьогодні є чітким показником переважання цього типу мислення. В той же час, нещодавні заходи жорсткої бюджетної економії ще більш розвинули здатність Євросоюзу до розробки свого оборонного потенціалу. Це може дати поштовх ідеї створення системи спільної оборони та зміцнити постмодерністське бачення світу ЄС, але це навряд чи відображає реальну оцінку його безпеки.

Глобалізований світ є більш взаємозалежним, але в той же час і більш небезпечним місцем. Визнання нових асиметричних і транснаціональних загроз могло б закласти основи для більш тісної співпраці між країнами, але глобальний перерозподіл сил створює нову гіпер-конкуренцію. Власне «подвір’я» ЄС є «ящиком Пандори», який було відкрито в 2008 році, коли почалася російсько-грузинська війна. Росія і Туреччина стали сильними і незалежно мислячими гравцями, яких в ЄС більше не можуть ігнорувати, якщо хочуть зберегти мир на європейському континенті. Якщо сильні сусіди - це проблема для безпеки ЄС, то слабкі і погано керовані сусіди доводять, що зворотне теж є вірним. Охоплені корупцією держави, що не так давно здобули незалежність та закріпилися в європейській спільноті в період конфліктів після «холодної війни», в тій же мірі є джерелом нестабільності. 

Глобальна динаміка безпеки 

Середовище глобальної безпеки є непізнанною землею, яку європейським країнам ще належить відкрити. Одночасний підйом Китаю та Індії, що кидають виклик решті світу, з постійно зростаючою економікою і населенням, вже дав поштовх глобальній зміні сил. Глобальний центр сили неухильно рухається від Атлантики до Тихоокеанського регіону, а європейський континент - вперше за 500 років поступається своєю центральною роллю у світових справах. 

У світі, де європейські країни ще не знайшли своє місце і не визначили свою роль, буде доцільним якщо інші гравці встановлять нові правила гри. Незважаючи на їх знайоме обличчя, яке викликає спогади про старі часи Концерту Європі, ці нові правила, зрештою є нічним кошмаром для Європи. Європейські країни не готові, ні психологічно, ні практично, грати в гру, в якій переможці виграють, а переможені програють. 

Антагоністичне мислення вже дало старт конкуренції, і спраглі до нових ресурсів, зростаючі сили, є її рушійною силою. Щоб задовольнити мільярди голодних ротів, вони готові використовувати будь-які необхідні способи. Якщо це означитиме вчитися у Заходу тому, як користуватися таким інструментом, як «м'яка сила», то вони будуть зразковими учнями, які можуть швидко перевершити своїх вчителів. Те, що звикли вважати західною монополією на силу заохочення і переконання, зараз поступається місцем жорсткій конкуренції за «м'яку силу». 

В умовах цієї гіпер-конкуренції для жорсткої і, переважаючої, «м'якої сили», європейські країни навряд чи встигають за зростанням решти. Опора ЄС на американську жорстку силу більше не є такою стійкою. Переключивши свою увагу на Тихоокеанський регіон, Сполученим Штатам важко зберегти той же рівень активності в Європі. Крім того, «м'яка сила» не є більше ексклюзивною перевагою Європи. 

З іншого боку, поява низки нових загроз може підірвати значимість як жорсткої, так і «м'якої сили». Пандемії, стихійні лиха, терористичні та кібер атаки стійкі перед застосуванням традиційної сили. Ці ж міркування ми використовуємо в нашому повсякденному житті: якщо Вам потрібні гриби, Ви можете піти в ліс за ними, але вам доведеться взяти з собою зброю, щоб захистити себе від диких звірів чи іншої небезпеки. Ви також можете зайти в продуктовий магазин, де ви можете купити низькоякісні гриби. Але носити зброю, щоб захистити себе від грибів низької якості є абсурдним. 

Європейські країни мають рацію, коли вони роблять акцент на безпеці людини. Це сприяє більш глибокому розумінню нових загроз та спонукає до дій. Створення стійкого суспільства, яке може прийти в норму після нападу, є проблемою з точки зору мислення і ресурсів. Уряди країн не допускають дублювання функцій обумовлених новими загрозами. Створення стійкої роботи вимагає нового мислення, яке має перерости у загально-урядовий підхід та міжвідомчу співпрацю на якісно новому рівні. 

З іншого боку, уряди країн, незважаючи на їх першочергову відповідальність за забезпечення безпеки, часто просто не контролюють критично важливі об'єкти інфраструктури, які є найбільш уразливими перед обличчям нової небезпеки. Наприклад, до 75 відсотків об'єктів важливої інфраструктури в Сполучених Штатах, належить приватним компаніям. У більшості країн, електромережі і мережі зв'язку перебувають у володінні приватних компаній, а не уряду. Таким чином, захист життєво важливих об'єктів національних інфраструктур робить приватно-державне партнерство просто необхідним. Однак, у той час як безпека є сенсом існування для держав, для приватних компаній таким сенсом є отримання прибутку. Суміжність інтересів може мати місце тільки, якщо урядам країн вдасться побудувати відповідну економічну модель для того, щоб приватні компанії вкладали інвестиції в захист інфраструктури. Її основою є простий розрахунок витрат і вигод. Наприклад, порушення роботи системи транспорту та зв'язку може завадити доставці вантажів, проти чого компанії можуть бути не застраховані. Просто подумайте про величезні збитки, викликані виверженням вулкану в Ісландії на початку цього року. 

Хмара попелу не тільки паралізувала Європу, але й продемонструвала, наскільки непередбачуваним може бути наше майбутнє. Може, цей природний катаклізм також допоміг нам ближче ознайомитися з поняттям стійкості. Стійкість - це не здатність запобігти будь-якому нападу або стихійному лиху: запобігти непередбачуваному просто неможливо. Бути стійким означає вистояти в період кризи шляхом підтримки мінімального рівня функціонування та швидкого повернення в нормальне русло. У Сполучених Штатах, зміна ставлення мабуть, вже мала місце. У період після теракту 9 вересня 2001р., Президент Буш обіцяв не допустити, щоб це сталося знову. В адміністрації Обами, навпаки, стверджують, що якщо теракт відбудеться, американський народ має витримати це. Таке твердження може бути непопулярним, але, тим не менше, йому належить заслуга з руйнування нереальних очікувань. 

У сучасному суспільстві, люди звикли покладатися на державу щодо питання своєї безпеки. Нові виклики безпеці, ймовірно, зруйнують статус-кво. Австралійський уряд, наприклад, вже зробив кроки у цьому напрямку, закликаючи людей до заготівлі запасів продуктів харчування на випадок надзвичайних ситуацій. Дивно, але погане управління може краще підготувати людей до надзвичайних ситуацій, тому що вони менш схильні розраховувати на уряд щодо питання своєї безпеки. 

Концепція безпеки людини звертає увагу на індивідуальну безпеку. Щоб оговтатися після кризи, кожна окрема людина має прийняти на себе більшу частку відповідальності. Традиційна державна сила виявляється беззубою, коли справа доходить до нових загроз. Тим не менш, якщо світ вступає в гіпер-конкуренцію, новаторське європейське мислення про безпеку може стати марними. 

Дилеми регіональної безпеки 

Європейський континент не позбавлений проблем. Нові загрози не просто змінили старі. Подальше ігнорування жовчного настрою сусідів ЄС є не тільки неможливим, але і небезпечним. Росія має намір відстоювати свою роль у регіоні, а Туреччина більше не розглядає підтримку Заходу, як істотну лінію своєї зовнішньої політики. Європейська система безпеки досягла критичної точки, за якою жодна з існуючих організацій - НАТО, ОБСЄ, ОДКБ - не залишиться актуальною. 

З урахуванням зростаючої необхідності переосмислення архітектури європейської безпеки, НАТО доклало зусиль в напрямку розробки нової стратегічної концепції в рамках Лісабонського саміту, який пройшов в листопаді цього року. В ОБСЄ, у спробі переглянути своє регіональне положення, провели обговорення з приводу пропозиції Медведєва щодо так званого «корфського процесу». Так, перший, за 11 років, саміт в рамках цього процесу вже відбувся в Астані в грудні цього року. 

Незважаючи на всі дипломатичні перипетії, що мали місце на континенті, європейська безпека не може виглядати більш роздробленою. Оскільки війна між членами євроатлантичного співтовариства малоймовірна, то в Росії дуже підозріло ставляться до майбутньої ролі НАТО. Москва побоюється, що НАТО вдаватиметься до положень П’ятої статті Договору для протидії енергетичній, кібер- або будь-яким іншим новим загрозам. У Росії також побоюються, що коли роботу Ради Безпеки ООН буде паралізовано, НАТО діятиме в односторонньому порядку поза зоною своєї відповідальності. 

З іншого боку, перед Заходом лежить спокуса використати вікно можливостей, відкрите пропозицією Медведєва приступити до обговорення структури європейської безпеки. Але застереження зберігаються. Війна в серпні 2008 року показала, що Росія ще не відмовилася від застосування сили. І, багато хто побоюється, що Росія хоче зберегти сферу привілейованих інтересів шляхом застосування права вето, яке вона буде мати згідно, запропонованого нею Договору про європейську безпеку. 

Таким чином, відновлення довіри має бути пріоритетом. У НАТО могли б отримати вигоду від офіційної співпраці з ОДКБ при проведенні своїх операцій в Афганістані. Для Росії це буде означати визнання її ролі в регіоні. Співробітництво в сфері протиракетної оборони могло б також допомогти відновити відносини. Успіх ідеї загальної протиракетної оборони може закласти міцну основу для справжньої співпраці. 

Туреччина - інший регіональний гравець, що розчарувався в зазначених процесах. Поки Туреччина стоїть у черзі за європейським членством без будь-яких чітких перспектив, її політики без жодних докорів сумління розробляють інші вектори зовнішньої політики. Сучасне зближення Росії і Туреччини відображає тактичне зближення розбіжних довгострокових цілей. Незважаючи на зростання двосторонніх зв'язків, через розвиток торгівлі, надання безвізового режиму та укладення енергетичних угод, дві країни є «недовірливими» партнерами. Вони є партнерами в тому, щоб захистити свої спільні інтереси від Заходу, а не довгостроковими союзниками. Коли Сполучені Штати почали проявляти інтерес до Чорноморського регіону незабаром після нападів 9 вересня 2001р., багато хто виступав проти появи того, що вони називали Російсько-Турецьким альянсом. Однак, як тільки в січні 2007 року, державний секретар США, Кондоліза Райс, оголосила, що Сполучені Штати не будуть робити спроби домогтися більш важливої ролі в чорноморському регіоні, страх перед цим альянсом зник. Таким чином, поточний тандем Росії і Туреччини може принести погані новини для ЄС. Дві країни можуть об'єднається в спробі спіймати момент замішання в Європейському Союзі для розвитку своєї власної регіональної політики в спільному сусідстві. 

Збільшення кількості регіональних політик по сусідству з великими державами Європи - Росією, Туреччиною і країнами Європейського союзу - створює ризик увічнення сірих зон нестабільності. Це дозволить країнам регіону невизначено тяжіти до різних полюсів влади, не враховуючи політику. 

Україна є країною, що коливається від нестабільності до сум'яття, тому що її керівництво безпринципно підходить до запропонованих на вибір конкуруючих опцій. Геополітичне становище країни, яка межує з двома великими державами, робить балансування інтуїтивним. Проте, коли балансування не підкріплено всеосяжною стратегічною концепцією національних інтересів, країна стає вразливою для маніпуляцій. 

Демократична «показуха» України викликає розчарування. Її жовтневі вибори нагадували гру в карти, в якій у круп’є було в два рази більше карт, ніж у гравця. Сама гра проходила відносно чесно, але не важко було здогадатися, у кого були всі козирі. Ця ситуація показує, наскільки нормальним в Україні, все ще вважається, грати з правилами, а не за ними. Наслідуючи демократичні практики, Україна дає своєму народу спотворене уявлення про демократію, і як результат, отримує політичні заворушення та економічний крах. Приклад сусідньої Росії, з її відносним економічним процвітанням і стабільністю, це пастка, якою Москва завжди готова скористатися. Отже, відмова України від проведення демократичних реформ неминуче поверне її назад в орбіту інтересів Росії. Більше того, демократичне розчарування може привести до утворення реальної роздільної лінії на європейському континенті, яка відокремлює тих, хто ототожнює демократію з хорошим управлінням від тих, хто звинувачує її в безладді. 

Реформи застопорилися, а корупція в Україні процвітає. Це не робить країну привабливою для іноземних інвесторів, але й не лякає тих, хто просто не бачив нічого кращого. Російські бізнесмени користуються хабарницькою системою України, щоб заволодіти економічними активами країни. Дозволити їм зробити це - означає дозволити Україні остаточно впасти в обійми Росії. 

Що стосується безпеки, то тут Україна не має безлічі варіантів. З усіх сторін вона оточена  російськими військами: від російського кордону на Сході, російських військ що все ще перебувають у Придністров'ї, а в Севастополі, як і раніше, розташований Чорноморський флот Росії. Відмовляючись від вступу до НАТО, теперішнє українське керівництво позбавило себе свого останнього козиря в очах Росії. Дивний маневр, враховуючи, як мало практичного ефекту це рішення принесло фактичному обсяг співпраці між Україною і НАТО. Тим більше, що українські бюджетні обмеження роблять співробітництво з НАТО вирішальним, якщо говорити про підтримку поточного рівня можливостей країни. 

Україні не довелося приймати легких рішень. Проведення національної планової роботи вимагає жонглювання складною геополітичною реальністю, при цьому необхідно не забувати про розбіжності всередині країни. Щоб добитися успіху, українське керівництво має розробити стратегію, яка відображатиме бачення довгострокової культурної, політичної та безпекової індивідуальності своєї країни. 

Успіх чи невдача України буде визначати майбутнє всього регіону. Такі країни, як Грузія і Молдова стежать за подіями в Україні, для того, щоб передбачити свою долю. Ці дві країни досягають прогресу в будівництві демократичного суспільства і в просуванні реформ. У проблемних регіонах обох країн базуються російські війська. Офіційні Тбілісі і Кишинів праві в тому, що вони відмовилися від жорсткої сили, коли мова зайшла про повернення їх територіальної цілісності. Замість цього, вони обрали демократію, відповідальне управління і економічне процвітання, оскільки саме ці фактори є тими необхідними компонентами для створення «м'якої сили», якій не зможуть протистояти втрачені сини цих країн. Грузія і Молдова можуть бути лідерами в плані проведення демократичних реформ у регіоні, але їм це не вдасться, поки Україна буде відставати. Їм потрібна Україна на противагу Росії. Обидві країни мають потребу у сильній, незалежній і демократичній Україні, щоб переконатися, що торговельні потоки і кордони знаходяться в безпеці, і що ніхто не в змозі це порушити. 

Протягом століть європейський континент відрізнявся суперництвом і спустошливими війнами. ЄС засвоїв урок історії, що дозволило йому насолоджуватися досить довгим і практично безперервним мирним періодом. Однак, якщо в ЄС хочуть запобігти повторенню історії, вони повинні забезпечити, щоб його сусіди не повторювали своїх історичних помилок. Якщо європейський континент виступає як єдиний і одностайний полюс сили, решта світу також змушена прислухатися до нього.